Глава 1

8) теорія загального і часткового розвитку (Е. Сервіс, Л. Уайт). Ця теорія протиставляє універсальну історію, підлеглу певній детермінованості, різноманіттю локальних історичних подій, унаслідок чого проводиться принципова відмінність між історією та еволюцією. В той час як еволюція відбиває загальнозначуще в історичному процесі, локальні історичні події підпорядковані випадковості і тому розглядаються як такі, що не можна порівнювати [62; 79; 232; 298—304];

9) історично орієнтований напрям (Е. Сервіс, Р. Карнейро, Д. Рібейро, Дж. Ленскі). Характеризується зображенням більш чи менш обширних процесів історичного розвитку та розробкою пропозицій з його періодизації. Представники цього напряму мали теоретичні праці з проблематики первісного суспільства, наприклад теоретичної розробки питання про історичне значення інститутів вождів, неолітичну та міську революції і виникнення держави [123; 305-308; 347-350];

10) американська історична школа — умовна назва наукового напряму, що найчастіше пов'язується з ім'ям Ф. Боаса і тому іноді званого «школою Боаса» історичної антропології. Школа існувала в США з 1890-х до 1930-х pp., мала великий вплив на європейську науку [102; 233].

Науковий авторитет Боаса був надзвичайно високим, він мав багато учнів, найвідоміші з них — К. Уїслер, А. Кребер, А. Гольденвейзер, Р. Лоуї, П. Радін, Л. Уайт [62; 232; 298-304; 337-340; 351]. Вони поступалися своєму вчителю широтою кругозору, різнобічністю шзнань, однак кожний з них зробив свій корисний внесок у науку. В європейській науці прямих послідовників та учнів Боаса не було;

11) фінська школа — виникла у Фінляндії, застосовувала історико-етнографічний метод вивчення взаємодії культур і концентрувала свою увагу на дослідженні фольклору. Передумовами зародження «фінського методу», який Ю. Крун (1835—1888) назвав історико-географічним, були докорінні зміни в суспільних науках [226; 232], викликані переворотом у природознавстві внаслідок еволюціоністської теорії Ч. Дарвіна і позитивістського напряму в філософії. Позитивізм зруйнував позиції романтиків та міфологічної школи у фольклористиці. Увагу вчених почали притягувати явища «переливу» культури від народу до народу, із одного культурного ареалу в інший. У фінській фольклористиці, що зароджувалася, це привело до того, що «Калевала» Е. Льонрота вже не була першоджерелом вивчення народної поезії. У 80-ті pp. XIX ст. було зроблено перші спроби польових нотаток варіантів калевальських рун.

5. Фунщіоналістський підхід до вивчення культур (функціоналізм, структурно-функціональний метод) [312]. Функціоналізм формується на початку XX ст. завдяки поширенню взаємодії західних суспільств із культурами різних країн і народів. Методологія еволюціонізму виявилася непридатною для наукового освоєння того якісно нового емпіричного матеріалу, який накопичувався антропологами в результаті досліджень. Ідея розгляду об'єктів як таких, що інтегровані, взаємовпливаючі, виконують встановлені функції, задані цілісністю

ЗО

Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел

систем, входила у побут у загальнолюдських дисциплінах під назвою j~ функціоналізму [68; 312; 352-354].

Прибічники функціоналізму відмовилися від принципів історизму та еволюціонізму в поясненні суспільних явищ. Вони розглядали культуру як підсистему цілісної соціально-культурної структури, кожний елемент якої виконує начебто службову роль у загальній системі регуляції.

У межах цього напряму англо-американська антропологічна школа (А. Кребер [80; 338-340], Р. Бенедикт [355], М. Мід [356], Е. Еванс-Притчард [116] та ін. [122]) накопичила багато матеріалу, який зображував побут і звичаї, спосіб життя так званих примітивних народів: індіанців Північної та Південної Америки, австралійських аборигенів, африканських племен. Пізніше були проведені дослідження малих народів Індії, країн Південно-Східної Азії та ін. у працях англійських учених: культуролога Б. Малиновського [104—109] і етнографа А. Ред-кліфф-Брауна [110; 111] та ін. [122; 123]. Узагальнення цього матеріалу відбилося в основних постулатах функціоналізму:

а) існує загальна функціональна єдність суспільства як взаємозв'язок соціальних та культурних структур. Культура — це інтегрована система, в якій кожний елемент відповідає певній потребі всієї цілісності (або тих чи інших її компонентів), виконуючи конкретну частину роботи;

б) диференціація функцій забезпечується диференціацією соціальних структур, які складаються в упорядковану систему;

в) саме постійна підтримка всіх елементів культури (виробничі навички, ритуали, норми, уявлення та ін.) забезпечує зберігання суспільства.

У Франції функціоналізм не був помітно поширеним; у той час тут панував споріднений йому структуралізм [75; 229; 231; 35—361].

У теоретичному відношенні функціоналістська школа не являла собою єдиної картини. На ранній стадії її існування представники школи прагнули, передусім, точної фіксації фактів, спираючись, насамперед, на теорію рівноваги. Ця теорія повністю заперечувала суперечність як історичний факт, а відповідно, і як методологічний принцип, виходячи із помилкової теорії якогось саморегулювання соціальних систем.

Разом з тим, події, які безпосередньо передували Другій світовій війні, та ті, які слідували за нею, з очевидністю виявили безгрунтовність цієї теорії. Група вчених (не випадково їх провідний представник М. Глукмен [112—115] живу Південній Африці — регіоні, який характеризувався численними політичними протиріччями) відмовилася від теорії рівноваги, замінивши її теорією конфліктів [133].

6. Біологічний напрям (А. Бастіан, Т. Ахеліс, Г. Спенсер, К. Бюхнер, А. Гобіно, Ж. Ляпуж та ін. [59; 122; 272; 341]). Ці вчені обґрунтовували закономірності еволюції суспільства через перенесення у сферу суспільних наук принципів природничих наук. Загалом представникам цього напряму не вдалося вийти за межі вульгарного матеріалізму. Одним із відгалужень цього напряму був культурний релятивізм.

31