Глава 1

лінія спиралася на свідоцтва сталого різноманіття культур, які не зво- дилися до «пройденого етапу» єдиного взірця, за який неодмінно сприймали західну цивілізацію. В такому підході культура виступала як втілення різноманіття і як різні потоки історії, які протікали в «інший» час і по своїх стадіях. Цей інший підхід породив теорію цивілізацій, у межах якої були створені видатні праці М. Данилевського, О. Шпенглера, А Тойнбі, Ш. Ейзенштадта та ін. Пізніше, вже в 70—80-ті pp., цей підхід привів до створення теорії самобутності [313-315], яка протистоїть концепції західного універсалізму. Але перший із вказаних підходів не зник, а був використаний у концепції модернізації, а пізніше в «світосистемній» теорії, яка розпочала свій розвиток у 1980-ті pp. у працях Ф. Броделя, І. Уоллерстайна, Г. Франка та ін. західних учених. Нині еволюціоністські концепції жорстко критикуються [314—327].

4. Дифузіонізм [226]. Виник наприкінці XIX ст. як реакція на еволюціонізм, протиставивши всеосяжним концепціям розвитку останнього дослідження обмежених історичних проблем. Його мета полягала в точному виявленні просторового поширення культур або їх окремих елементів, областей походження, реконструкції шляхів переміщення та визначення часових меж. Із цим був пов'язаний і розвиток картографії. Незважаючи на деякі цінні результати, які були одержані під час дослідження культурних комплексів та історичних зв'язків між різними народами, висновки послідовників дифузіонізму часто виявлялися сумнівними внаслідок однобічної орієнтації на примат дифузії і заперечування можливості незалежного історичного розвитку. Існувало декілька течій у межах даної школи, найважливішими з яких були такі [68; 226; 328-336]:

1) історико-географічний напрям (Е. Норденшельд). Був поширений головним чином у скандинавських країнах. Мав за мету показати на основі вивчення поширення культур часову послідовність культурного розвитку. Пізніше до цього методу звернувся Р. Хайне-Гельдерн, щоб за допомогою вивчення розповсюдження певних типів сокири здійснити реконструкцію історії заселення островів південної частини Тихого океану. К. Біркет-Сміт у працях з історії культури також додержувався принципів, висунутих Е. Норденшельдом [232];

2) теорія міграції (від лат. Migratio — переселення) — концепція, в основі якої лежить ідея запозичення досягнень культури та заперечування можливостей їх самостійної появи. Вона виникла на межі XIX— XX ст. як спроба перебороти абстрактно-історичний спосіб розглядання історії культури, якого додержувалися прибічники еволюціонізму. Однак однобічний еволюціоністський підхід теорія міграції замінила іншою точкою зору, яка ґрунтувалася не на конкретних історичних дослідженнях, а мала характер аксіоми. Теорію міфації взяли за основу всі численні напрями дифузіонізму [226];

3) вчення про культурні кола (Ф. Гребнер, В. Шмідт, В. Копперс) -спроба глобальної реконструкції історії первісного суспільства. Спира-

28

Культурологічні концепції цивШзаційних процесів: аналіз джерел

ючись на роботи Ф. Ратцеля (антропогеографічна школа) і на розроб-лений Л. Фробеніусом географо-статистичний метод, представники цієї школи зводили весь розвиток первісного суспільства до декількох початкових культурних кіл, кожне з яких характеризувалося певною кількістю специфічних культурних елементів. Згідно з цією теорією культурна різноманітність виявлялася через переміщення цілих культурних комплексів або змішування окремих елементів культур одного культурного кола з елементами іншого. Оскільки під тиском незаперечних фактів виявилася непереконливість теорії культурних кіл, В. Копперс відмовився від неї [328];

4) теорія культурних ареалів (К. Уїслер [337], Е. Сепір [234-238], К. Кребер [61; 76; 80; 338-340], частково М. Херсковіц [77; 78]). Напрям виник у США. Його основною теоретичною передумовою є теза про те, що існує нерозривний взаємозв'язок між географічним середовищем і розвитком культури. Отже, поширення культури можливе тільки в тому або аналогічному середовищі;

5) геліолітична школа (Г. Елліот-Сміт, У. Перрі, У. Ріверс). Виводила весь культурний розвиток із Стародавнього Єгипту. Одним із найпізніших послідовників цієї школи був Т. Хейєрдал, який у своїх численних працях пробував спочатку довести походження полінезійської культури у Південній Америці, а потім можливість зв'язку між цим регіоном та Єгиптом [328];

6) морфологія культури. Спираючись на принципи класифікації, розроблені природничими науками, представники цього напряму спробували виявити стосовно етнології також такі критерії, які б дозволяли звести різноманітні культурні явища до певних одиниць, у даному разі — до «культурних кіл», у відповідних, визначених географічних зонах. Крім того, Л. Фробеніус запозичив деякі філософські ідеї, а саме: образноопи-сову філософію В. Дільтея. В результаті такого симбіозу виникла гіпотеза, відповідно до якої кожна культура, як ціле, має власний характер, власну «культурну душу» (пайдейму), що відбивається на кожному окремому елементі. Цей науковий напрям обмежувався в основному рамками Науково-дослідного інституту морфології культури, який був заснований у 1925 р. у Франкфурті-на-Майні. Однак завдяки журналу «Paiduema» (з 1966 p. — «Mitteilungen zur Kulturkunde»), напрям отримав помітний вплив [328];

7) міфологічна школа — напрям, який склався на початку XIX ст. у Німеччині під впливом порівняльно-історичного індоєвропейського мовознавства, в умовах національного підйому, зростаючого інтересу до народної культури. Він зазнав сильного впливу німецького романтизму. Зазвичай поділяють основоположників міфологічної теорії (брати Я. і В. Грімм у Німеччині, Ф. Буслаєв у Росії) і молодших міфологів (М. Мюллер, Г.В. Окс в Англії; А. Пітке, М. Бреаль у Франції; А. Кун, В. Шварц, В. Маннгардт у Німеччині; А. де Губернатіс в Італії; О. Афанасьєв, І. Худяков, Н. Котляревський та ін. в Росії) [116-118; 226; 262; 263; 341-346];

29