6.4. Культура, етнос, освіта

Історичний підхід до аналізу етнокультурного розвитку співтовариств дозволяє стверджувати, що в динаміці розвитку культури будь-якої етнічної спільності спостерігається чергування поступальних і вибухових процесів, останній з яких супроводжується підйомом самосвідомості, саморозвитку та самоорганізації етносів. «Вибухова хвиля», як свідчить історія розвитку загальнолюдської культури, дає могутній поштовх прогресивному розвитку окремих етносів. Усупереч усім соціально-ідеологічним установкам в національно-етнічному світі співтовариств завжди діє об'єктивна закономірність - прагнення етносів до самозбереження, розвитку, зміцнення «національного духу» народу [811]. Рушійними силами етнічної культури є потреби і здатності етносу самостійно визначати цілі і вибирати засоби своєї діяльності. Важливо, щоб вони були спрямовані не в русло абсолютизації окремих етносів,

254

Інтеросвітні аспекти глобально-культурологічних проблем цивілізації

збереження етнічної винятковості, ізолювання етнічної самобутності, а на гармонізацію міжетнічних взаємин, діалог культур, що сприяє розвитку й розквіту кожної самобутньої культури.

Істотна роль у цьому процесі належить освіті. Освіта є соціумом культури, її простором. У цьому просторі людина занурюється в культуру, у тому числі в національно-етнічну, а через неї прилучається до світової загальнолюдської культури. Провідником цієї етнокультурної спадщини є педагог. Йому відведена шляхетна місія бути носієм власної національної культури та натхненником формування етнічної самосвідомості кожної дитини, прилучати майбутнє покоління до різних культурних позицій, цінностей, традицій.

В основі його світоглядної позиції (відповідно до філософської тріади «загальне — особливе — одиничне») має бути об'єктивна закономірність — від індивідуально-етнічного через національно-регіональне до загальнолюдського. Успішно конструювати освітній процес формування етнічної культури дітей відповідно до цієї тріади зможе лише педагог з високим рівнем розвитку етнопедагогічної культури [812].

Матеріальна та духовна культура історично мінлива, але на кожному новому етапі розвитку успадковує все найцінніше від попередньої культури. Причому відбувається трансляція не тільки від покоління до покоління, а й трансформація загальнолюдської культури в особисту культуру людини. Не випадково деякі вчені визначають духовну культуру як друге народження людини. Вона її виховує, впроваджується у її свідомість і поведінку, душу і тіло, внаслідок чого людина виявляється спочатку носієм культури, а потім, збагачуючи її, стає творцем культури. Процес відтворення культури багатогранний і багаторівневий. Дозволимо собі зупинитися на рівневому членуванні суб'єкта культури як індивідуального (особистість), групового (соціальна група) і родового (людство загалом). Дана градація підрозділяє духовну культуру на духовну культуру людства (загальнолюдська культура), культуру соціальної групи (етнічна й національна культури) і культуру особистості.

Для визначення термінологічної суті етнопедагогічної культури в усіх її зв'язках і компонентах необхідно розглянути її складові — етнічну та педагогічну культури.

Розуміючи під етнічною культурою систему цінностей, сформованих у силу єдності мови, традицій, звичаїв і національної психології тих або інших етнічних груп чи етнічних спільнот, ще раз підкреслимо, що вона є основою формування соціально-етичних норм поведінки з високою культурою міжнаціонального спілкування і міжнаціональних відносин.

Розглянемо основні структурні компоненти етнічної духовної культури, які необхідно розвивати:

1. Мова - культурний феномен, який складає основу етнічної культури. Вона представляє об'єктивну форму нагромадження, збереження та передачі суспільно-історичного досвіду, є особливим джерелом зве-

255

%. j