Глава 8

Сучасну Європу Юнг порівнює з пізньою античністю. Після того як пролунав крик «Великий бог Пан помер!», антична релігія втратила будь-яку значимість. Греки та римляни звернулися до близькосхідних релігій, намагаючись поповнити втрату священних символів. Результатом боротьби між східними релігіями була перемога християнства, яке багато що запозичило у своїх суперників та поновило захисну стіну символів. Нині, коли Захід переживає крах християнства, пошуки символів і релігій на Сході здаються обґрунтованими. Однак скарби східної мудрості зовсім неприйнятні для європейців: вони настільки просякнуті «чужою кров'ю», що не можуть увійти в символічний універ-сум європейців і навіть можуть завдати їм немалої шкоди. Запозичуючи старанно розроблені системи ідей і практики медитації, європеєць лише посилює свої протиріччя. В західному варіанті східні вчення або набувають ознаки примітивних релігійних рухів, або стають «психотехнікою», «гімнастикою». Ніякі запозичення зі Сходу, за Юнгом, не допоможуть, слід звернутися до власної релігійної традиції.

Концепція соціально-культурних «прагнень» Альфреда Адлера. Такий підхід до досліджень закономірностей суспільного розвитку характерний не тільки для «новаторів», як К. Юнг, а і для багатьох учнів Фрей-да, включаючи А. Адлера (1870-1937) [420-422], О. Ранка [423; 433], а також більш пізніх неофрейдистів: К. Хорні (1885—1952) [424—426; 428-432], Г. Салівена (1892-1949) [371; 375; 400; 427], Е. Фромма (1900-1980) [423; 450; 452; 435-449], В. Райха (1897-1957) [453-455] та ін.

Критик класичного психоаналізу Альфред Адлер [420-422], як і Юнг, не поділяв поглядів Фрейда на сексуальну обумовленість людської поведінки. Він переглянув його положення про біологічну детермінацію людської психіки і сформулював теорію «індивідуальної психології», згідно з якою людина розглядалася не як біологічна, а як соціальна істота.

Адлер виходив з того, що психіка детермінується чинниками особливого порядку і не може бути зведена до фізіологічної або біологічної причини; чиста каузальність діє лише у світі неживих об'єктів і зовсім недостатня для пояснення людського життя, ключову роль в якому мають повинність та доцільність. Ця методологічна установка визначила незгоду Адлера з теорією сексуальності Фрейда, його концепцією лібідо та редукційними моделями пояснення, які зводили психічні процеси до біологічного начала. На думку Адлера, пояснення психічних процесів та поведінки індивіда потребує, передусім, виявлення цілі або цільової установки. Цільова установка (часто не усвідомлюється самим індивідом) визначає «лінію життя» індивіда, його «життєвий план», який так чи інакше реалізується в усіх вчинках людини та визначає тривалу стратегічну направленість її поведінки. На противагу постулату Фрейда про «первісні потяги» та «комплекси» і «архетипи» Юнга, які, на їх думку, мотивують поведінку людини, Адлер висунув на перший план соціальні мотиви людини.

Замість сексуального компонента Адлер підкреслює універсальність почуття неповноцінності. Дитина, маленька та безпорадна, неминуче

362

Формування історико-культуралогічних засад психоаналізу

вважає себе нижчою в оточенні дорослих. Батьки, які зневажають дитиною, висміюють її або проявляють недостатньо ніжності, часто акцентують переживання дитиною підлеглості. Мати відіграє особливо важливу роль у цьому процесі, оскільки легковажне ставлення до дитини, потурання всім її бажанням та надопіка утруднюють набування соціальних навиків. Структура сім'ї також може сприяти інтенсифікації почуття неповноцінності: єдина дитина стає об'єктом ненормальної значущості, і вона присвячує залишок життя марним зусиллям відновити втрачену позицію. Старша дитина, переставши бути єдиною, часто стає настільки збентеженою втратою впливу, що в подальшому не може на повну силу використовувати свої можливості; друга дитина живе під тінню старшої і намагається її «догнати», наймолодша може відчувати страх при суперництві. Крім того, є морфологічно та функціонально неповноцінні органи, які погіршують картину.

З метою переборення почуття малоцінності людина прагне бути сильною та могутньою. Спроба набуття переваги як «досконалої людини» відбувається з опорою на «направляючі фікції», які служать організації досвіду, що сприяє досягненню цілей. Самі цілі, в широкому розумінні, уособлюють безпеку та адаптацію. Результат прагнення до переваги буває успішним за умови, що людина керується принципами, які відповідають реальності. Дуже часто, однак, компенсаторні спроби призводять до непрактичних цілей і кінець кінцем — до неврозів. Пошук сильної позиції детермінує всі дії людини, її розвиток і має як наслідок засвоєння уніфікованого способу реагування на оточення. Тоді характер можна визначити як індивідуальний однаковий спосіб поведінки в ситуаціях на шляху до наміченої цілі. Невроз Адлер розумів як «помилкову з позицій культури спробу позбавитися відчуття неповноцінності» [422], як бунт проти суспільства, який виявляється в униканні індивіда через внутрішню протидію від всілякого примусу з боку суспільства. У світосприйнятті невротика уявлення про примус має розширення: соціальні феномени (в тому числі такі звичні явища, як логіка, естетика, любов, турбота про ближнього, співпраця та мова) гостро сприймаються невротиком як примусові і як такі, що ущемляють його внутрішні прагнення до переваги. Уникання участі в суб'єктивно примусових формах соціального життя призводить до ізоляції невротика від суспільства, яка проявляється в установленні ним нестандартних «окремих логік», порушеннях мови, соматичних невротичних симптомах, сексуальних проблемах, руйнуванні його здатності до спілкування. Прагнення до надкомпенсації, часто властиве невротику, впливає на стиль його мислення і визначає домінування в його «апперцепційній схемі» жорстких дихотомічних дистинкцій («зверху — знизу», «переможець — переможений», «чоловіче — жіноче», «все — нічого» та ін.).

Окрім прямого прагнення до переваги та боротьби за владу іноді застосовується інший підхід - втеча у хворобу. Людина може добиватися панування та примушувати інших пристосовуватися до своїх вимог

363