Глава 9

як це раніше робила командна економіка. До того ж культура радянсь-даіУ' кого типу могла успішно існувати лише через брак будь-якої конкуренції, чого вже, вочевидь, не буде. По-друге, найбільш динамічна й творча частина культурно-мистецького середовища не погодиться з «одержавленням» культури й мистецтва, не перетвориться на слухняних обслуговувачів державної пропагандистської машини.

Все це свідчить про необхідність реформ у культурній сфері, стрижнем яких має стати реформування культурної політики. Водночас ясно, що за будь-яких реформ повинні зберегтися державне фінансування як головне джерело підтримки культури (незалежно від форм власності та господарювання), а також переважна частина матеріально-технічної інфраструктури культури.

Процес реформування культурної сфери мав би включати такі головні моменти:

— формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та українським особливостям і узгоджувалась із законодавством про «неприбуткові» організації як серцевиною такого законодавства;

— реорганізація державних та регіональних інституцій, які донині «керували культурою», аби спрямувати їхню діяльність на рейки підтримки культури як такої, незалежно від підпорядкування та форми власності;

— реорганізацію майнових та фінансово-господарських взаємин у культурній сфері в напрямі трансформування культурної інфраструктури в складову «третього сектору суспільного виробництва»;

— заохочення недержавних, незалежних культурно-мистецьких організацій (спілок, фундацій, професійних гільдій, творчих колективів), які забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через різноманітність творчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування;

— гуманізація культурного життя і передусім у сфері освіти та науки [1;8];

— створення режиму здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, національної культурно-мистецької продукції, аби забезпечити їх конкурентоспроможність, не допустити нової «культурної колонізації» України, сприяти її входженню в континуум світових культур.

Таким чином, ми стоїмо сьогодні на порозі великих зрушень у розвитку української культури. Багатовіковий досвід її розвитку, в якому були часи піднесення і занепаду, розквіту і згасання, свідчить, що наша культура має сили та резерви для виходу з кризового стану, але це потребуватиме максимально зосереджених зусиль всього народу, державної та міжнародної підтримки, докорінних змін у сучасній культурній сфері. Стає зрозумілим, що глибинна структурна перебудова всіх сфер життя українського народу, включення в загальноєвропейську та загальносвітову цивілізацію неможливі без концентрації громадської уваги на культурній роботі, без визнання пріоритетності вирішення

448

Формування історико-теоретичних основ української культури...

завдань духовного оновлення країни. Письменник Р. Іваничук влучно зазначив: «24 серпня 1991 року Україна раптово перемістилася з Азії в -rf' Європу, і хоч Європа вважається світовою модницею, все ж вона оцінюватиме нас за нашим розумом. Що ми бідні — всі бачать, що ми потенційно багаті — теж усі знають, але шануватимуть нас європейські народи не за наші скарги на злидні, не за наш традиційний український мазохізм і навіть не за матеріальний достаток, що є річчю набутною, а передусім за рівень просвіченості наших громадян» [1049].

Незважаючи на серйозні проблеми і згадані вище негаразди, культура України була й залишається яскравим явищем світової культури, становить ще невикористаний резерв у загальнолюдській цивілізації [15].

У другій половині XIX - на початку XX ст. розвиток української культури був зумовлений тим, що українські землі знаходилися у складі двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Вони гальмували суспільний культурно-економічний розвиток, прирікали український народ на економічне й духовне зубожіння та національний тиск. У той же час саме цей чинник давав хоч і крихітну, але змогу українській культурі бути причетною до цивілізаційних процесів, відчувати биття світової культури. І це сприяло прискоренню культурологічного самоутвердження України в контексті світової культури.

Історія української культури в XX ст. — це доба складного і суперечливого розвитку, який, з одного боку, все тісніше та глибше включав Україну до загальносвітового культурного процесу, а з іншого — у воєнних та суспільно-політичних колізіях ламав фундаментальні засади національного народного буття, нищив витвори культури й самих її носіїв — як творців матеріального добробуту, так і представників духовної сфери. XX ст. являє нам своєрідне «коливання маятника» від всебічного розвитку культури доби національного відродження до занепаду, виродження та асиміляційних процесів. Історія української культури XX ст. в той же час це - і свідчення незламного духу народу, його інтелігенції, який, незважаючи на скрутні, часто драматичні обставини існування, постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам'яті, мистецьких надбань минулих часів та до витворення нових культурних цінностей, які своїм неповторним національним колоритом зробили вагомий внесок у скарбницю світової культури.

Серед найдискусійніших проблем культурно-політичної історії України кінця XIX - першої третини XX ст. залишається вивчення суті й оцінки так званої «українізації». З одного боку, її характеризують як «розквіт, стрімкий розвиток» в культурі, з іншого — як жупел «насильницької українізації», яким політики і сьогодні лякають як російськомовне, так і населення інших національностей в Україні. Дослідження дово-

15 5-560 449