Глава 10

кого та природного існування, поглиблюватиме прірву відчуження індивіда й суспільства, то таку систему цінностей навряд чи можна асоціювати з фазою «нормального» функціонування культури.

Вести мову про культурнокризові феномени можна на різних суспільноонтологічних рівнях: індивідуальному, суспільно-груповому, національному та глобальному (відповідно до того, в яких масштабах людського існування розглядається ціннісно-конструктивна та гармонізуюча функція культури).

Характерною ознакою новітньої історії стало, на жаль, те, що культурна криза охопила практично всі вищезазначені рівні буття людини у світі, аж до глобального включно. Це означає насамперед загрозу існуванню земної цивілізації як такої, за умови неспроможності людства до здійснення кардинальних змін в орієнтації та механізмах культурного розвитку. Такий стан нинішньої цивілізації пояснюється, з одного боку, вичерпанням соціально-прогресивного потенціалу основних ціннісних регулятивів людської діяльності в суспільному та природному бутті, що турбує практично всіх аналітиків-глобалістів. Як, наприклад, зазначає Р. Сінай, «наша сучасна урбанізована, технологічна, ...масова цивілізація вичерпала всі свої можливості для росту та творчості і вступає нині в період (котрий може продовжуватися протягом декількох поколінь) старіння, що характеризується зменшенням енергії та якості, збільшенням атрофії та стереотипності» [1085, с. 7].

З іншого боку, цей стан істотно підсилюється перманентною дивергенцією технологічної та гуманістичної орієнтацій у культурі, поглибленням розриву між матеріальними та духовними цінностями: «технократи пропонують нам хліб, і це добре. Але ж вони вимагають розплачуватися за нього нашою людяністю» [1086, с. 159—160].

Глобальна культурна криза, що охопила світ після Другої світової війни, досягла на кінець 60-х pp. XX ст. достатньо відчутного масштабу, так що з початку 1970-х pp. критика технократичного бачення майбутнього супроводжується стійкою тенденцією розповсюдження песимістичних поглядів на потенційні перспективи розвитку земної цивілізації. Причому цей песимізм вийшов далеко за межі Європи, де він концентрувався як у найпотерпілішій у війні частині світу. «Десятиліття 1960-1970-х pp. — це час кризових положень націй західного світу. В той час як поверхово фіксовані ознаки цієї кризи мають економічний та соціальний характер, її коріння глибоко проникло у серце західної культури. Можна вважати, що ми маємо справу не тільки з соціально-економічною трагедією, а і з трагедією західної цивілізації в цілому. Ідеали та цінності, що лежать в основі даної цивілізації, губляться сьогодні у шквалі науково-технічного розвитку, продукти ж цього розвитку, замість того щоб служити людині, стали загрозою її існування» [1087, с. 162]. Тому, осмислюючи результати використання досягнень науки і техніки в сучасному суспільстві, багато теоретиків приходять до невтішного висновку, що «сьогоденна технологія діє в моральному вакуумі» [1096, с. 203].

482

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

Наслідком таких диспропорцій між технологічним та морально-ціннісним моментами культурного буття стало загострення екологічних проблем, які також підсилюють загрозу самому існуванню людського роду. Як підкреслює французький дослідник Ф. Сен-Марк, «...нині ми вступили у «Вік природи» — нову епоху, коли дефіцит та нестабільність природного простору стає найдраматичнішою проблемою для майбутнього людини та її виживання. Настає історичний поворот у відношеннях протиборства між двома живими системами — світом людини та світом природи» [1093, с. 54].

У попередньому розділі вже йшлося про те, що стародавня та середньовічна історія пов'язані з фазою виділення людини з природи та утвердження самостійності людського духу; зворотна тенденція — фаза «соціалізації природи», її підкорення людиною стає центральним лейтмотивом історії Нового часу. Нині, коли і ця тенденція себе вичерпує, замикаючи стихійний (раціонально неконтрольований) логіко-істо-ричний цикл еволюції відношення між природою та суспільством, з'ясовується об'єктивна необхідність перегляду змісту самого цього відношення. В іншому разі ми дедалі частіше переконуватимемося (причому з дедалі важчими та непереборнішими наслідками), що природа знову перетворюється на «супротивника, котрий аж ніяк не переможений, а в певних відношеннях є більш невловимим та більш грізним, ніж ми здатні собі уявити» [727, с. 51].

На перший план у даному відношенні висувається проблема неспівмірності між короткостроковими вузькопрагматичними цілями виробництва та споживання з довгостроковими глобальними «програмами виживання». Уданому контексті «криза цивілізації є результатом експоненціального росту в обмеженому просторі» [1091, с. 12]. Йдеться про те, що критична межа розвитку цивілізації зумовлена передусім небезмежністю природних ресурсів, тоді як їх використання в сучасному світі зростає за обсягом у ступеневій функції. «Питання, однак, полягає не в тому, чи існують взагалі зовнішні межі, вихід за які міг би призвести до фатального результату. їх існування повинне бути прийняте як дещо зрозуміле, якщо тільки ми не перебуваємо у стані бездумного та цілковито невиправданого технологічного оптимізму. Нам же слід спробувати з'ясувати, як близько ми підійшли до цих меж і, що важливіше, яким чином ці межі відсунути» [1087, с. 352].

У зв'язку із зазначеним, як найдоцільніший вихід із положення «екологічної приреченості» культурної цивілізації, пропонується концепція «переходу від динамічного росту до стану світової рівноваги» [512, с. 14]. Останній передбачає так зване «прагнення нульового росту» показників народонаселення та індустріалізації суспільного буття [512, с. 87-88].

Однак така концепція не може бути реалізованою за умови неконт-рольованої стихійності культурно-економічного розвитку, тобто при його підпорядкованості виключно законам ринку. Тут, очевидно, досить

483