Глава 7

ності та незворотності зміни стилів і форм духовного життя, яке віддзеркалює поступовий розвиток культур. Принципово інша точка зору спиралась на свідчення сталого різноманітного культурологічного розвитку, який не зводився до «пройденого шляху» одного зразка, під яким зазвичай передбачалась західна цивілізація. При такому підході культура розумілася як втілення багатообразності і як різні потоки історії, що протікали в «інший» час і за своїми стадіями. Цей другий підхід породив теорію цивілізацій, в межах якої були написані видатні праці М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, Ейзенштадта та ін. Пізніше, вже в 1970—1980-х pp. цей підхід привів до створення плідної теорії самобутності, що протистояла концепції західного універсалізму.

Як бачимо, розгляд концепції історії та теорії культур, починаючи з космогонічних та атомістичних уявлень філософів Давньої Греції і закінчуючи дослідженнями представників еволюціонізму XIX та XX ст., дав підґрунтя виявити та показати творчий внесок еволюціоністської школи у процес становлення культурології як науки.

Історія і теорія культури як самостійна галузь, яка представлена культурологією як наукою, складалась протягом тривалого часу представниками різних наук. У нашій країні дослідження проводили, зазвичай, історики культури, менше — філософи, соціологи та ін. Однак саме культурологією закордонні вчені займаються давно і досить плідно. Систематизацію, аналіз їх вкладу у процес становлення та розвитку історії і теорії культури вітчизняні дослідники ще тільки розпочали, тим паче, що в останні роки активно перекладаються та видаються першоджерела. Ось чому автори систематизували та проаналізували основні напрями концепцій школи дифузіонізму.

Дифузіонізм - школа в історії і теорії культури, яка ґрунтується на уявленні розвитку культури або її окремих елементів як процесі поширення з одного або декількох певних центрів. Дифузіонізм виник наприкінці XIX ст. як протиставлення еволюціонізму. Його мета полягала в точному виявленні просторового поширення культур або їх окремих елементів, областей походження, реконструкції шляхів переміщення та визначення часових рамок. Незважаючи на деякі цінні результати, які були одержані під час дослідження культурних комплексів та історичних зв'язків між різними народами, висновки послідовників дифузіонізму нерідко виявлялися сумнівними внаслідок однобічної орієнтації на примат дифузії і заперечування можливості незалежного історичного розвитку. Існувало декілька течій в рамках даної школи: історико-географічний напрям, теорія міграції, вчення про культурні кола, теорія культурних ареалів, культурно-історичний (історична школа), історична культурологія тощо. Особливе місце серед останніх посідає, як уже зазначалося, культурогенез. Підсумовуючи, зауважимо, що культурогенез — один із напрямів вивчення соціальної та історичної , динаміки культури, який досліджує нові культурні форми і їх інтеграцію в існуючі культурні системи, а також формування нових куль-

336

Формування історико-теоретичних підвалин культурологи

турних систем і конфігурацій. Сутність культурогенезу полягає в процесі постійного самооновлення культури не тільки методом трансформаційної мінливості вже існуючих форм і систем, але і шляхом виникнення нових феноменів, які раніше в культурі не існували. Культурогенез не є одноразовою подією походження культури в епоху первісності людства, а є процесом постійного породження нових культурних форм і систем. З позицій еволюціоністської теорії основна причина культурогенезу — необхідність адаптації людських спілок до умов існування, що змінюються, через розробку нових форм (технологій та продуктів) діяльності і соціальної взаємодії (речей, знань, уявлень, символів, соціальних структур, механізмів соціалізації і комунікації та ін.). Суттєву роль у процесі культурогенезу має також індивідуальний творчий пошук в інтелектуальній, технічній, художній та інших сферах.

Таким чином, представники школи дифузіонізму, яка донедавна залишалася поза увагою вітчизняних науковців як «ворожа та буржуазна», внесли суттєвий вклад у становлення культурології як науки. Аналіз їхніх праць свідчить, що дослідники цього напряму хибували гшеркритич-ним ставленням до історичного розвитку як такого, а явище культурної дифузії визнавали першоджерельним в історичному процесі. З іншого боку, вони пішли далі в дослідженні історії і теорії культури, порівняно зі школою еволюціонізму. Своїми фундаментальними культурологічними працями, багатим фактичним матеріалом, особливо в галузі антропології, вони зробили свій внесок у процес становлення та розвитку історії і теорії культури.

Особливе місце у формуванні основ культуролога посідає структурно-функціональний метод дослідження. За радянських часів функціоналізм, функціональна школа трактувались як «напрям у буржуазній етнографії, який склався в 1920-х pp.». На цій підставі, без ґрунтовного аналізу виводились із наукового обігу численні праці багатьох авторів. Хоча їх роботи були суперечливими, не беззастережними, однак вони вносили свою частку в загальну скарбницю проблеми становлення та розвитку історії і теорії культури як науки. Функціоналізм, як було показано у главі, виник на початку XX ст. завдяки поширенню взаємодії західних суспільств з культурами різних країн і народів. Методологія еволюціонізму виявилася непридатною для наукового освоєння того якісно нового емпіричного матеріалу, який накопичувався антропологами в результаті досліджень. Ідея розгляду об'єктів як таких, що інтегровані, взаємовпливаючі, виконують встановлені функції, задані цілісністю систем, входила в побут у загальнолюдських дисциплінах під назвою функціоналізму.

Прибічники функціоналізму відмовилися від принципів історизму та еволюціонізму в поясненні суспільних явищ. Вони розглядали культуру як підсистему цілісної соціально-культурної структури, кожний елемент якої виконує начебто службову роль у загальній системі регуляції.

337