15.6.4. Списки

Списки — це доповнюючі компоненти повідомлення, що подають використані в ньому дані чи елементи у формі переліків.

Розрізняють такі списки: скорочень, одиниць вимірювання, умовних позначень, рекомендованої літератури, використаної літератури, авторів (перелік авторів повідомлення та даних про них), глосарії(списки використаних у повідомленні основних термінів та їх означень) тощо.

Під час редагування списків слід керуватися такими нормами.

• Списки скорочень, умовних позначень та одиниць вимірювання слід подавати на початку видання.

• Глосарії подають у кінці видання.

Наявність глосаріїв обов'язкова лише у навчальних виданнях.

• Бібліографічні описи у списках рекомендованої літератури повинні відповідати ГОСТ 7.1-84, ГОСТ 7.16-79, ГОСТ 7.18-79, ГОСТ 7.34-81 та ГОСТ 7.40-82.

Детальніше про вимоги цих стандартів див. розділ 15.6.5.

• У навчальній літературі списки рекомендованої літератури слід давати за темами (такі списки можуть бути розташовані або в кінці кожного розділу, або в кінці видання). В усіх інших видах літератури рекомендовану літературу можна подавати у вигляді алфавітного списку.

• Перелік усіх списків слід включати в зміст повідомлення.

15.6.5. Джерела інформації

Джерела інформації та їх типи. У повідомленні цю групу компонентів вико­ристовують, щоби вказати джерело будь-якої запозиченої інформації (цитат, даних тощо). У повідомленнях вказівки на використані джерела оформляють у вигляді джерель­них приміток — внутрітекстових, посторінкових чи позатекстових (див. про них розділ 15.6.2).

Виділяють такі типи джерел інформації: поліграфічна продукція (книги, журнали, газети тощо), архівні матеріали, фонограми (на платівках, магнітних стрічках, оптичних дисках), твори образотворчого мистецтва, фільми (на кіноплівках, магнітних плівках, оптичних дисках). Усі ці джерела в повідомленні подають у вигляді описів бібліогра­фічних, архівних, фонограмних, фільмових та описів творів образотворчого мис­тецтва. Звичайно, в повідомленнях можуть використовувати й інші джерела інформації, наприклад, радіо- чи телепередачі, усні розмови, записки, листи, факси тощо. Проте вказівки на такі джерела не є обов'язковими, а їх описи поки що не підлягають регламентації. Обмеженнями тут виступають лише вимоги дотримання авторського права й етичні норми.

У джерельних примітках написання бібліографічних описів регламентують такі стандарти: для текстових видань — ДСТУ 2394-94 та ГОСТ 7.1-84¹, для нотних — ГОСТ 7.16-79, для картографічних — ГОСТ 7.18-79, для образотворчих — ГОСТ 7.34-81, для аудіовізуальних матеріалів—ГОСТ 7.40-82, для фонограм та фільмів — ГОСТ 7.40-82.

Враховуючи, що бібліографічні примітки є найпоширенішим видом джерельних приміток, розглянемо їх детальніше.

У бібліографічних примітках кожен опис — це запис, що складається з полів, розташованих у строго визначеному порядку (позиції). Серед полів розрізняють два типи: обов'язкові й необов'язкові (факультативні). Тому описи одного й того ж документа можуть містити частково різні поля, а, отже, мати різну довжину.

Бібліографічний опис містить такі поля (обов'язкові виділені курсивом):

¹ ДСТУ 2394-94. Інформація та документація. Комплектування фонду, бібліографічний опис, аналіз документів. Терміни виконання; ГОСТ 7.1-84. Библиографическое описание документа: Общие требования и правила составления. М.: Изд-во стандартов, 1984.

• заголовок опису;

• основна назва;

• паралельна назва;

• інші назви та відомості, що стосуються назви;

• відомості про колективних та індивідуальних авторів;

• відомості про інших осіб — учасників готування видання;

• відомості про повторність видання;

• місце видання;

19*

291

• видавництво;

• рік видання;

• відомості про кількість сторінок та ілюстрацій;

• формат (розмір) книжки;

— відомості про серію, в тому числі I88N (Іпїегпаїіопаї Зіапсіагсі Зегіаі МотЬег — Міжнародна стандартна нумерація серійних видань);

— примітки;

— (Іпїегпаїіопаї ЗШпсіапі Воок №ітЬег— Міжнародна стандартна нумерація книжкових видань).

Особливості джерельних приміток різних типів. Позитивною властивістю внутрітекстових джерельних приміток є те, що вони не відволікають уваги реципієнта від сприймання основного тексту, прості для введення і дають максимальну економію місця на сторінці. Недоліки внутрітекстових посилань полягають у тому, що вони роблять сторінку строкатою, а, крім того, їх важко віднайти при повторному читанні.

Посторінкові джерельні примітки використовують найчастіше. Вони роблять текст візуально "гладким" і дають змогу переглядати джерела окремо від основного тексту. Недоліком посторінкових приміток раніше була складність їх заверстування; зараз завдяки настільним поліграфічним системам цю складність ліквідовано¹. На посторінкові примітки посилання можна давати за допомогою зірочок, літер або цифр. Найоптимальнішими і традиційно найуживанішими є посилання за допомогою цифр, оформлених у вигляді верхнього індекса (нумерація зірочками, як уже зазначалося, займає багато місця, а літерами — не є загальноприйнятою). Нумерація джерельних приміток може бути в межах сторінки, розділу чи навіть усього видання.

Позатекстові джерельні примітки — найскладніші для сприймання реципієнтами, а тому в такій формі їх подають найрідше. Такі примітки можуть бути укладені: в порядку появи в тексті, згідно з алфавітним, систематичним, тематичним, хронологічним прин­ципом, а також за видами видань. Посилання на джерельні примітки роблять, користуючись цифрами (згідно з порядковими номерами приміток) або прізвищем автора (іноді, коли в одного автора кілька робіт, додають ще й рік, а, якщо в автора впродовж року опублі­ковано кілька робіт, — ще й літеру).

Нумерацію звичайних і джерельних посторінкових і позатекстових приміток, як правило, завжди роблять спільною. Одночасне використання кількох способів посилань істотно ускладнює сприйняття повідомлення, а тому його слід уникати.

Норми редагування джерельних приміток².

¹ Правда, і в традиційному, і в комп'ютеризованому видавничому процесі примітки великого обсягу іноді можуть переходити на наступну сторінку, що створює для реципієнта певні незручності. Для уникнення таких випадків редактор повинен робити примітки коротшими. Якщо ж більшість приміток має великий обсяг, тоді їх треба робити позатекстовими.

² Библиографическис ссьілки. Библиографичсское описание в прикнижньїх и пристатейньїх библиографических списках: Приложенис 2 // ГОСТ 7.1-84. Библиографическос описание документа: Общис требования и правила составления. М.: Изд-во стандартов, 1984, с. 61-65; Альберт Ю. В. Списки литсратурьі в научньїх изданиях: Составлснис и оформленис. К.: Наукова думка, 1988. 152 с.

• У примітках у бібліографічних описах слід подавати лише обов'язкові елементи опису, а факультативні—тільки тоді, коли це потрібно для однозначної ідентифікації видання.

• Внутрітекстові бібліографічні примітки слід використовувати лише в популярному і публіцистичному видах літератури, призначених для масового реципієнта, який у середньому має невисоку кваліфікацію (цих приміток має бути не більше двох на сторінку). В інших видах літератури внутрітекстові примітки можна викорис­товувати в тих випадках, коли слід вказати лише автора й назву твору.

Внутрітекстові примітки подають у круглих дужках. Скорочення в бібліографічному описі заборонені, навіть якщо в основному тексті елементи опису повторюються (наприклад, прізвище автора й назва твору).

• Посторінкові джерельні примітки використовують у всіх видах літератури, призначених для реципієнтів середньої кваліфікації. Кількість приміток на сторінку в середньому повинна бути більша двох.

• Посилання на посторінкову джерельну примітку слід робити у формі верхніх цифрових індексів. Примітки подають внизу сторінки після пробілу чи лінійки, з абзацним відступом, кеглем на один—два пункти меншим від шрифту основного кегля.

• Позатекстові джерельні примітки слід використовувати в повідомленнях, розра­хованих на реципієнтів найвищої кваліфікації.

Здебільшого їх потрібно використовувати в науковому, технічному та інформаційному видах літератури, де є багато посилань (у середньому більше п'яти на сторінку).

Посилання на позатекстові джерельні примітки найраціональніше робити у формі цифрових посилань кеглем основного тексту, які беруть у квадратні дужки. Якщо потрібно, після цифри можна додавати номер сторінки за шаблоном: [цифрове_посилання, с. <номер сторінки, номер сторінки ...>].

Примітки подають у кінці видання на окремій сторінці зі спуском під назвою: Примітки. Кегль повинен бути меншим від основного; кожну примітку подають із нового абзацу під своїм номером.

• Коли цитування відбувається не за першоджерелом, а за іншим виданням, тоді перед бібліографічним описом слід вказати: Цит. за:—а далі подати опис видання, яке було доступне авторові.

• У примітках кількісну характеристику видань можна опускати, вказуючи лише номер сторінки, на яку посилаються.

• У примітках у розділювачі полів "крапка і тире" тире дозволено опускати, залишаючи тільки крапку.

• Кілька бібліографічних описів, які розташовані в примітках один за одним, відділяють крапкою з комою.

• Коли в примітках подано підряд кілька бібліографічних описів одного й того ж джерела, тоді в наступних після першого описах дозволено замість частини тексту, що повторюється, ставити: Там само (після українського), Там же (після російського) та ІЬШ (після латиноалфавітного джерела).

Приклад.

² Іваненко І. І. Платонічний роман. К.: Смолоскип, 1996. С. 49.

³ Там само. С. 51.

⁴ Там само.

• Повторно цитувати лише одну роботу якогось автора слід за шаблоном: <Прізвище автора> Цит[ована]. робота або <Прізвище автора> Зазначений твір.

Приклад.

² Іваненко І. І. Платонічний роман. К.: Смолоскип, 1996. С. 49.

¹ Іваненко І. І. Цит. твір. С. 167.

² Там само.

• У стандартах і патентах можна давати лише їх номери за шаблоном: ДСТУ <цифровий номер>, ГОСТ<цифровий номер>, АС <цифровий номер>, Патент <цифровий номер>.

• У джерельних примітках можна використовувати скорочення, перелічені в стан­дартах ДСТУ 3582-97, ГОСТ 7.11-78 і ГОСТ 7.12-77.

15.6.6. Зміст

Змістом називають перелік рубрик повідомлення, винесений за межі основного тексту й поданий у порядку їх розташування. Найчастіше біля кожної рубрики змісту вказують номер сторінки повідомлення, на якій використана ця рубрика. Зміст належить до пошукових компонентів апарату повідомлення.

У повідомленні зміст повинен виконувати три функції: довідково-пошукову (при­скорити пошук потрібної інформації), інформаційно-пояснювальну (дати реципієнтові уявлення про зміст і структуру повідомлення) та рекламно-пропагандистську (привернути увагу реципієнта, викликати інтерес до повідомлення і змусити придбати книгу, журнал чи газету з ним)¹.

Змісти використовують у більшості видів літератури. Зокрема, останнім часом їх все частіше використовують навіть у газетних виданнях, які раніше традиційно публікували без змістів.

Розрізняють такі види змістів: \)зміст-перелік повідомлень видання (використовують у тому випадку, коли видання складається з повідомлень різних авторів, наприклад, у збірниках, журналах чи газетах); 2) зміст-рубрикатор видання (використовують, коли видання складається з повідомлення лише одного автора); 3) зміст короткий і зміст повний (використовують у великих за обсягом виданнях, подаючи спершу короткий зміст, що охоплює рубрики найвищого ієрархічного рівня, а тоді — повний зміст, що охоплює рубрики всіх рівнів)².

Перелічимо норми редагування змісту³.

• Необхідність змісту залежить від обсягу повідомлення: чим більший обсяг, тим більша необхідність супроводження повідомлення змістом, і навпаки.

До числа винятків належать види літератури з архівним типом композиції (зміст у таких повідомленнях апріорі відомий кожній людині — це алфавіт; прикладом таких видань служать найрізноманітніші словники та енциклопедії).