1 Інформологія — спільна назва наук про інформацію, до числа яких належать теорія інформації та кодування, семіотика, всі лінгвістичні та деякі інші науки.

Звичайно, може здатися, що едитологія — це не окрема наука, а механічне поєднання (конгломерат) окремих положень з усіх перелічених вище наук. Така точка зору є невірною, оскільки едитологія має свій чітко окреслений об'єкт і предмет дослідження, свою мету і завдання, а також свої оригінальні методи вирішення цих завдань (див. розділи 2, 4 і 8). Усі ці характеристики в такій комбінації не вивчають в жодній зі згаданих вище наук, які, до того ж, є фундаментальними, а не прикладними.

1.6. Едитологія та її складові частини

Едитологія — це прикладна суспільна інформологічна наука, яка досліджує методологічні засади готування в ЗМІ повідомлень (видавничого процесу).

Об'єктом дослідження едитології є видавничий процес, а предметом—методологічні засади (аксіоми, закони, закономірності, постулати, методи, методики, норми, творчі процеси) цього видавничого процесу. Метою едитології є вироблення науково обґрун­тованих рекомендацій працівникам ЗМІ для суспільно ефективного опрацювання повідомлень.

В едитології слід виділити такі складові як теорія видавничої діяльності й теорія редагування¹ (рис. 1-2).

Теорія редагування — це складова частина едитології, що досліджує ме­тодологічні засади безпосереднього готування повідомлень до публікування (реда­гування). Тобто, це система логічно опрацьованих знань про практику редагування — правила внесення змін безпосередньо в саме повідомлення. Теорія редагування описує, зокрема у формі аксіом, законів, закономірностей, методів, методик, норм тощо, пояснює та прогнозує функціонування тих суб'єктів та об'єктів, що беруть участь у процесі редагування.

Теорію редагування можна поділити на теорію загального нормативного редагування, теорію загального творчого редагування, теорію галузевого нормативного редагування й теорію галузевого творчого редагування. В основу такої класифікації було покладено результати дослідження, які засвідчили, що приблизно 80% виправлень, які здійснюють редактори, виконані на основі встановлених суспільством норм (рис. 1-3)², а також те, що в редагуванні існують як універсальні (загальні), так і використовувані лише в окремих галузях методи й норми редагування.

¹ Приблизно такий самий поділ запропоновано в роботі: Феллер М. Д., Квітко І. С, Шевченко М. Г. Довідник коректора. X.: Ред.-вид. відділ Книжк. палати УРСР, 1972. С. 32. Правда, у вказаній роботі ці два види видавничої справи названо внутрішньою та зовнішньою сторонами редакційно-видавничого процесу.

2 Партико 3. В. Редагування: творчість чи ремесло? // Вісник Книжкової палати. 1999. № 9. С. 12—15.

Ш Нормативні виправлення ■Творчі виправлення

1 2 З

Рис. 1-3. Середня кількість нормативних і творчих виправлень, % (1 — образні тексти; 2 — образно-понятійні тексти; 3 — понятійні тексти)

Теорія видавничої діяльності — це складова частина едитології) яка досліджує методологічні засади процесів, що опосередковано пов'язані з готуванням повідомлень до публікування. Під час виконання таких процесів не вносять змін безпосередньо в текст, а лише готують рекомендації для їх внесення шляхом редагування.

Оскільки в літературі до видавничої діяльності часто зараховують різну кількість процесів, дамо їх чіткий перелік:

• формування "портфеля" повідомлень (приймання від авторів пропозицій на готування повідомлень — авторських заявок; приймання від авторів готових пові­домлень; замовлення авторам повідомлень на задану тему; приймання до публікування підготованих і замовлених іншими організаціями повідомлень);

• планування видань і передач, в тому числі робота з авторами над створенням планів-проспектів видань і передач, а також визначення груп реципієнтів для пропо­нованих авторами повідомлень (аудиторій читачів, слухачів або глядачів);

• добір повідомлень для збірників (газет, журналів, книг-збірників; радіо- чи телепередач, які складаються з окремих повідомлень);

—рецензування авторських оригіналів повідомлень;

—визначення тиражів видань, а для радіо й телебачення — кількості слухачів чи глядачів;

—укладання видавничих угод;

—організація рекламної кампанії, в тому числі готування тематичних планів видань, а також укладання програм радіо- чи телепередач;

—робота з авторами (під час чи після редагування рукопису);

—співпраця з персоналом ЗМІ, який бере участь у готуванні повідомлення, щодо виготовлення й розповсюдження видань і передач (молодшими редакторами, корек­торами, інженерами-конструкторами, художниками, інженерами-економістами, інженерами-постачальниками, інженерами-друкарями, операторами, режисерами, інже-нерами-рекламістами);

— визначення соціальної ефективності повідомлення;

— визначення економічної ефективності повідомленння;

• формування видавничої політики ЗМІ (редакцій газет, журналів, видавництв, видавничих організацій, радіо- й телестудій);

• інші менш значні за обсягом та важливістю процедури, що не стосуються без­посередньо роботи над рукописом (наприклад, інформаційний пошук літератури за темою повідомлення, ведення архіву опублікованих видань тощо).

Теорію видавничої діяльності, як і теорію редагування, можна поділити на теорію загальної нормативної видавничої діяльності, теорію загальної творчої видавничої діяльності, теорію галузевої нормативної видавничої діяльності й теорію галузевої творчої видавничої діяльності.