1 Шайнога о. Пантелеймон Куліш — видавець і редактор // Книга і преса в контексті культурно-історичного розвитку українського суспільства. Л.: уад; нтш, 1995. С. 82—89.

² Маляренко Л. Л. Іван Франко — редактор. Л.: Вид-во ЛДУ, 1970. 116 с.

³ Квітко І. С. Редакторська проблематика на шпальтах журналу "Книгарь" // Українська періодика: історія і сучасність. Тези доповідей і повідомлень Всеукраїнської науково-тсоретичної конференції (9—10 грудня 1993 р.). Л., 1993. С. 180—184.

⁴ Квітко І. С. Біля витоків української наукової періодики (До ролі М. Гру шевського у становленні академічного книговидання) // Українська періодика: історія і сучасність (Доповіді та повідомлення другої Всеукраїнської науково-теорстичної конференції 21—22 грудня 1994 р.). Л.; Житомир: ЛНБ ім. В.Стефаника, 1994. С. 149—153; Квітко І. С. Михайло Грушевський — видавець і редактор // Палітра друку. 1994. N 1. С. 35—37.

⁵ Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки. Л.: Укр. акад. друкарства, 1995. С. 19, 22—23, 34—36.

⁶ Квітко І. С, Курдина 3. І. Іван Огієнко — редактор і видавець // Поліграфія і видавнича справа. 1994. N 29. С. 182—187.

Так само заслуговує на увагу формулювання етичних норм редагування О. Боч-ковського та С. Сірополка в кінці 30-х років. Вони виділили також політично залежні

(явно й приховано) й незалежні ЗМІ, встановивши в такий спосіб існування політичних норм редагування¹.

Після ліквідації незалежної держави розвиток редагування в Україні відбувався в складі СРСР. Його центром став Український поліграфічний інститут (тепер — Українська академія друкарства), який після Другої світової війни перевели з Хар­кова до Львова. Спеціалісти цього інституту створили так звану "львівську школу редагування".

До числа перших монографічних видань цієї школи належать праці Р. Іванченка "Робота редактора над точністю слова і стислістю викладу" (Львів, 1964) та його ж "Літе­ратурне редагування" (Харків, 1970). Окрім того, в 60-х роках була випущена книга Д. Григораша "Теорія і практика редагування газети" (Львів, 1966).

Значний внесок у розвиток редагування не тільки в Україні, айв усьому СРСР зробив М. Феллер. Дослідник створив свою оригінальну теорію редагування [у спів­авторстві підручник: "Литературное редактирование" (Москва, 1968); монографії "Зф-фективность сообщения и литературньїй аспект редактирования" (Львів, 1978), "Структура произведения" (Москва, 1981), "Стиль и знак" (Львів, 1984)].

У 1972 р. викладачі Українського поліграфічного інституту (М. Феллер, І. Квітко та М. Шевченко) опублікували "Довідник коректора". До цього часу він залишається найповнішим україномовним виданням, що описує норми редагування.

Представники "львівської школи редагування" досліджували також окремі проблеми едитології. Так, І. Квітко досліджувала використання термінів у повідомленнях ("Терминоведческие проблеми редактирования" (Львів, 1986) — у співавторстві), Н. Зелінська — проблеми зв'язків редагування з неориторикою ["Теоретичні основи роботи редактора над літературною формою твору. (Літературне опрацювання тексту): Навчальний посібник" (Київ, 1989)].

На початку 80-х років починає розвиватися "київська школа редагування". її особливістю була, зокрема, увага до редагування художньої літератури та публіцистики. Засновником цієї школи став Р. Іванченко ("Літературне редагування", 2-е вид. Київ, 1983). Після здобуття Україною незалежності першими виданнями з едитології були дві книги В. Різуна: "Моделювання і технологія редакторських систем" (Київ, 1995) і "Літе­ратурне редагування: Підручник" (Київ, 1996).

Дещо осторонь від цих обох шкіл стоять дослідження з автоматизації редакційних процесів 3. Партика ["Методьі машинной корректурьі и машинного редактирования" (Москва, 1983); "Статистика ошибок при корректуре и редактировании текстов" (Москва, 1989); "Комп'ютеризація видавничого процесу: Навчальний посібник" (Київ, 1996)], а також виконане під керівництвом В. Перебийніс дослідження "Лингвистические проб­леми автоматизации редакционно-издательского процесса" (Київ, 1986).

Названі видання свідчать, що "львівська" та "київська" школи поставили редагування в Україні на рівень світових досягнень едитології.